Усвідомлення того, що зветься "правами людини", прийшло не відразу. [3] Щоправда, ще один з "молодших софістів" Алкідам (IV ст. до Хр.) говорив, що "Бог створив усіх вільними, природа нікого не зробила рабом", а тому всі розрізнення між еллінами і варварами, вільними та рабами, громадянами та аристократією є неприпустимими. [4] Однак така природна рівність у ті часи не усвідомлювалася як "право", яке можна відстоювати. Вперше поняття "права" вводять римські юристи, однак у Римському Праві існує чіткий поділ на „personae sui iuris" ("особи свого права", тобто вільні громадяни) та „personae iuri alteris subiectae" ("особи, підчинені праву іншого", тобто раби). Права, таким чином, належали не всім, а лише вільним; раби, хоча й належали до „familia", були власністю господаря, а отже – фактично поза законом.
Щойно Християнство принесло розуміння рівності всіх людей перед Богом, тому що всі вони створені на "образ і подобу Божу" (Бут 1,27) та відкуплені Христовою Кров'ю. "Нема ані елліна, ані юдея, ... варвара, скифа, невільника, вільного, – але все та у всьому Христос" (Кол 3,11). Однак таке розуміння рівності ще довго не було підставою для громадянських чи загальнолюдських прав.
(У "Священній Римській Імперії Німецького Народу" громадянство, а отже – і права, утотожнювалися з віровизнанням, тобто, з приналежністю до Католицької Церкви. Відповідно, люди інших віровизнань мали лише одне право – еміґрувати. Така ситуація тривала аж до Авґсбурзького реліґійного миру 1555 р. з його тезою „Cuius regio eius religio" (лат. "чия влада, того й реліґія"), а фактично до Вестфальського миру 1648 р. – Після Авґсбурзького миру не була запевнена реліґійна свобода, бо всі незгідні з віровизнанням курфюрста повинні були покинути територію князівства. Громадянські права і само поняття "суб'єкт права" також не поширювалися на інші народи, які не належали до "Священної Римської Імперії", і таке розуміння зберігалося до часів відкриття Америки. Наприклад, іспанський місіонер і єпископ Бартоломе де Лас Казас (1484-1556) захищав права корінного населення Куби та Південної Америки, тому що іспанські конкістадори не вважали їх суб'єктами права і нещадно визискували. З тих самих причин папа Урбан VIII видав 22 квітня 1639 р. Буллу, яка строго забороняла обернення індіан в рабство).
„Magna Charta Libertatum" ("Велика Хартія Свобод") яку підписав анґлійський король Йоан Безземельний у 1215 р., обумовлювала, що жодна вільна людина не може бути арештована, позбавлена майна, вислана чи оголошена поза законом без вироку судді. Однак вона стосувалася лише васалів сюзерена і не поширювалася на простолюддя. [5]
Одне із перших філософських обґрунтувань права та його співвідношення з "природним правом" знаходимо в "Сумі теолоґії" св. Томи Аквінського (І-ІІае, q. 90-97). Саме він (ще за 400 років до Джона Локка і Самуеля Пуфендорфа, про яких буде мова трохи нижче) формулює поняття "природного права" як "участі розумної істоти у Вічному законі" (Summa Theologiae, I-II, q. 91, a. 2), та арґументує, що всякий людський закон (тобто "позитивне право"), щоби взагалі бути законом, а не беззаконням, повинен виводитися з "природного права", або, принаймні, не суперечити йому. [6]
В XVII ст. видатними постатями, яким ми завдячуємо подальший розвиток розуміння того, що ми називаємо "правами людини" були німецький юрист Самуель Пуфендорф (1632 –1694) та засновник анґлійського емпіризму філософ Джон Локк (1632-1704). Пуфендорф розвинув ідею загальних прав людини, арґументуючи тим, що кожній людині притаманна гідність вже тому, що вона людина:
"Людина має найвищу гідність, тому що вона має душу, яка відзначається світлом розуму, здатністю судити про речі та приймати свобідне рішення, і яка обізнана з багатьма мистецтвами". [7]
Джон Локк арґументує, що права – це природний стан людини, та що вони первинні по відношенню до політичного устрою. [8] У своєму "Другому трактаті про правління" ("The Second Treatise of Government", 1690) Локк визначає три основні природні права людини – життя, свобода та власність. Ці права, на відміну від вісх інших, які людина передає державі, залишаються її власними правами, вона їх не зрікається, а держава не має права свавільно в них втручатися. [9]
Наступними важливими кроками були "Білль про права штату Вірджінія" ("Virginia Bill of Rights") Джорджа Мейсона та "Американська декларація про незалежність" ("American Declaration of Independence") Томаса Джефферсона (обидва документи з 1776 р.):
"Ми вважаємо ці істини самозрозумілими, що всі люди родяться рівними в правах, що їхній Творець наділив їх певними невідчужуваними правами, та що до них належать життя, свобода та стремління до щастя". [10]
(Можна зауважити, що і для св. Томи Аквінського, і для Пуфендорфа та Локка, і для Джефферсона базовим є християнське богословське переконання, що не зважаючи на первородний гріх, людині притаманна особлива гідність, яка є підставою для її прав. Первородний гріх хоч і зранив людську природу та позбавив людину безпосереднього спілкування з Богом, то все ж він не знищив первісної людської природи та гідності).
Віхою на шляху до формулювання прав людини стала "Декларація прав людини і громадянина" Французької революції 1789 р., написана Полем Лафайєтом з допомогою Томаса Джефферсона, який був у той час послом Сполучених Штатів в Парижі:
"Люди родяться та залишаються свобідними і рівними в правах. Суспільні відмінності можуть бути обґрунтовані лише суспільним благом. Остаточною ціллю всіх політичних об'єднань є збереження природних та невідчужуваних прав людини. Цими правами є свобода, власність, безпека та спротив пригнобленню..."[11]
Декларація, хоч і дала відчутний до сьогодні теоретичний поштовх, то в час самої Французької революції вона залишалася здебільшого лише "на папері", тому що революція зосередила в руках тих, хто диктував правила Декларації та самого демократичного устрою, тоталітарну владу. Права, ґарантовані Декларацією, було пізніше зведено нанівець якобінською диктатурою.
Великий вплив на розуміння прав людини мала також праці "Права людини або єдина справжня підстава всіх законів, правопорядків та конституцій" (1784) Йоганна Авґуста Шлєттвайна та "Метафізика моралі" (1797) Іммануїла Канта. [12]
Через обмежений обсяг даної доповіді я вимушений залишити поза увагою весь подальший розвиток поняття "прав людини" аж до часів ІІ Світової війни. Жахливі злочини ІІ Світової війни спонукали до роздумів, як запевнити права людини та їх захист на міжнародному рівні. Потрібно було створити ситуацію, у якій права людини не були би вже питанням окремих націй, а завданням міжнародної спільноти держав. Це був один з мотивів заснування Орґанізації Об'єднаних Націй, що й сталося 26 червня 1945 р. Підписанням т. зв. "Хартії Об'єднаних Націй". Хартія стверджує, що всі держави-учасники зобов'язуються спільно та індивідуально співпрацювати з ООН для осягнення цілей цієї орґанізації, і збереження та реальне здійснення прав людини було однією з таких цілей. (Чи залишилася ООН вірною цьому мотивові і чи виконує вона це завдання сьогодні – це вже питання іншої доповіді). А для того, щоби було ясно, що ж таке права людини, ООН підготувала "Загальну декларацію прав людини", яка була одноголосно прийнята 10 грудня 1948 р. [13]